Květen 2009

Kritický stav ukrajinských mohyl a pomníku v Česku

28. května 2009 v 19:18 | Віталій Манзуренко

Критичний стан українських поховань на цвинтарях Чехії


Історично так склалося, що у міжвоєнний час на території Чехії проживала одна з найбільших українських еміграцій в Європі, велика частина якої знайшла вічний спокій у чеській землі. На території всієї сучасної Чехії знаходяться пам'ятники, монументи і пам'ятні знаки багатьох відомих українців. Документально підтверджено, що пам'ятники встановлювались виключно на кошти української громади в міжвоєнній Чехословаччині.

Більшість українських пам'ятників та надгробків на чеських кладовищах не витримують нерівного бою з часом, багато з них під загрозою знищення. Сотні українських пам'ятників і поховань на кладовищах Праги, Ліберця, Подєбрадів, Йозефова, Пршібраму та інших чеських міст потребують опіки.


Гідна уваги шляхетна ініціатива, з якою до читачів ще в середині 1930-х років звернувся часопис «Український тиждень». Його редактор Петро Зленко в кількох числах часопису опублікував «Реєстр українських могил на Ольшанському кладовищі у Празі». Часопис закликав земляків пам'ятати і дбати про свої могили на чужині. Вже в той час (середина 1930-их років) Петро Зленко відзначив, що «…від деяких поховань немає вже і сліду, лише в урядових записах можна довідатися, що там лежить прах колишнього українського стрільця. На більшості могил не заховалося і напису на бляшаній табличці, що відзначає могилу. На мало якій ще можна з трудом прочитати уривки окремих слів».


Через понад півстоліття перший крок на шляху відновлення пам'яті про українські поховання на чеських землях зробили чеські дослідники Тетяна Беднаржова і Федір Янчик. Ці дослідники склали довідник могил українських емігрантів «з короткою інформацією про їх життя й діяльність, збирати котру досить часто доводилося буквально по крупиці. Не дивлячись на всі зусилля, сотні могил уже прикрило забуття».


Більшість пам'ятників на чеських землях вшановують пам'ять українських вояків. Серед них пам'ятник, який був відкритий 21 жовтня 1921 р. в м. Німецьке Яблонне, присвячений пам'яті українських вояків - жертв Першої світової війни. 1 листопада 1921 р. на цвинтарі м. Брно був зведений другий монумент пам'яті українців. У м. Терезин в 1923 р. був встановлений пам'ятник українським воякам. Тут спочивають Михайло Столярчук, Іван Лаган, Онуфрій Бучок, Роман Бойчук та Василь Григорощук. Серед пам'ятників українським воякам на чеських теренах особливо виділяється монумент, встановлений за проектом Василя Касіяна. Це - пам'ятник воїнам Української бригади, який постав у червні 1927 р. на краю кладовища в м. Ліберец, де колись розташовувався другий табір українських інтернованих військовиків.

До більш-менш збережених на теренах Чехії належать і три пам'ятники, споруджені за проектом Оксани Лятуринської. Один із них був встановлений у 1932 р. на військовому цвинтарі м. Пардубіце - «Борцям за Україну».


«Дорогим товаришам, яким доля не судила повернутись на Батьківщину» - ці слова викарбувані на меморіалі, що в 1933 р. був споруджений на головному міському цвинтарі м. Подєбради (автор проекту невідомий). Тут поховані видатні українські вчені та громадські діячі. На цвинтарі є також багато інших українських поховань, однак вони не становлять високої мистецької вартості, тому звичайно й потребують опіки.


У жовтні 1936 р. Комітет із встановлення пам'ятника на чолі з полковником Матвієм Лобазом виголосив конкурс на пам'ятник українським борцям за волю України, які були поховані в м. Йозефові, де знаходився третій останній табір Українських інтернованих вояків на теренах Чехословаччини.


Українські пам'ятники і пам'ятні знаки, розсіяні на чеських землях, варті того, щоб стати метою й предметом окремого дослідження. Зокрема, досі зовсім невивченим є питання українських пам'ятників, встановлених переважно протягом чи після Другої світової війни. Незважаючи на скрутні матеріальні умови, українським митцям Чехії: Михайлу Брянському, Оксані Лятуринській, Василю Касіяну вдалося реалізувати свої творчі ідеї. Створені ними пам'ятники збагатили традиції національної скульптури і мали б зайняти своє достойне місце в історії українського мистецтва. Святий обов'язок сучасних нащадків відновити, зберегти і вшанувати пам'ять українських вояків. На жаль, час бере своє і пам'ятники, не маючи відповідного догляд,у знищуються. У деяких з них зникають фрагменти.


Якщо в найближчий час українська громадськість світу не прийме програму збереження пам'ятників, що знаходяться в Чехії, через кільканадцять років зберігати буде нічого, пам'ятники будуть знищені часом.

Zdroj: ukrnationalism.org.ua

Kdo začal 2. sv. válku?

9. května 2009 v 16:21 | Костянтин НІКІТЕНКО |  Ukrajina

ХТО РОЗПОЧАВ ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ?


Напередодні 9 травня газети завжди друкують велику кількість статей, присвячених подіям Другої світової війни. Але, акцентуючи увагу на злочинах фашистів, іноді забувають (або, навпаки, спеціально замовчують) питання, а хто ж посприяв здійсненню німецької воєнної агресії? Хто стояв за Адольфом Гітлером, фактично розв'язав йому руки і вклав у них зброю? Ту саму зброю, якою і були винищені десятки мільйонів людей.

У науці є поняття "точка біфуркації" - принциповий ключовий поворотний момент в історії. Можна сказати - розпуття, як у старих казках: «Ліворуч підеш - коня втратиш, праворуч підеш...» - і далі за текстом. Розпуття, яке має декілька рівноможливих варіантів розвитку історичних подій. Подій, які будуть визначати історію на багато десятиліть уперед, а то й на століття. Але якщо зробиш крок в один бік, назад повернення вже не буде - історія назавжди обере свій напрям. Можна сказати, що для всього людства такою точкою біфуркації став 1939 рік. Адже, хто такий Гітлер та чого від нього можна очікувати, було зрозуміло будь-якій мислячій людині. Але при всьому тому Другої світової війни легко можна було уникнути. Повторимося - ЛЕГКО. І річ тут навіть не у кількості танків і літаків або бойовому дусі солдатів, а у могутньому факторі, «королеві» людської історії, яка одна-єдина і рухає вперед увесь історичний процес та розвиток цивілізації, - економіці.

Зрозуміло, що війна одного з усім світом з економічного погляду є абсолютним нонсенсом. Це ще більш-менш реально у первісному суспільстві, коли ти фараон і за тобою стоїть армія і державний апарат, а проти тебе виступають розрізнені племена напівдиких кочовиків. Але не у реаліях ХХ століття. А економічний потенціал Німеччини програвав сукупному економічному потенціалу таких країн, як Англія, Франція, США. Не кажучи вже про СРСР. (Проаналізуємо такі показники: на кінець 1930-х років Німеччина імпортувала 50% свинцю, 80% каучуку, 90% олова, 95% нікелю, 70% міді, 99% бокситів. Список можна продовжувати. Приміром, практично всю нафту Третій Рейх закуповував у інших країнах. Ресурси не дозволяли... Або такий факт: на 1939 рік Гітлер мав всього-на-всього 35 великих надводних бойових кораблів, для порівняння: у Англії і Франції натомість - 360 штук. У понад 10 разів більше.)

Але: СУКУПНОМУ потенціалу, отже, світові, «всього-на-всього» треба було створити хоч якусь систему протидії, колективної безпеки. Якщо зовсім простою мовою, то якусь силу, яка б змусила Гітлера і далі мріяти про світове володарювання, але лише вечорами на власній кухні, після виснажливого трудового дня. Але такої системи в світі створено не було. І річ тут не тільки в роботі все того ж економічного фактору: боротьбі імперіалістичних держав за ринки, ресурси, корисні копалини та переділ сфер впливу, а ще й у тому, що у світі був ще один лідер, який являв собою не меншу загрозу, ніж Гітлер. Так, утвердження сталінського режиму в СРСР і прихід до влади Гітлера у Німеччині для людства були небезпекою одного порядку.

Впадає у очі цілковита тотожність, подібність режимів - сталінського та гітлерівського. На чолі і Німеччини, і СРСР стояв один вождь-лідер, слово якого було остаточним і видавалося за останню істину. У країнах мала право на існування лише одна правляча партія. Будь-яка опозиція, інакодумство, взагалі будь-яка думка, окрім офіційної, були ліквідовані. Причому ліквідовані однаково неправовими методами. Не в політичному протистоянні, а за допомогою провокацій, зрежисованих судових процесів, підставних свідків та заздалегідь винесених вироків. У країнах було встановлено однаковий диктат страху та терору. Пошук ворогів, репресії та чистки, концентраційні табори, атмосфера тотального доносительства і стеження всіх за усіма - все це характерно для режимів обох диктаторів. І, нарешті, в економіці обидва правили командно-адміністративними методами та швидко мілітаризувалися.

Зрозуміло, що навіть чисто психологічно Гітлер був ближчий і зрозуміліший для Сталіна, ніж будь-який інший тип правителя. Переговори з Німеччиною Сталін розпочав ще у 1936 році (деякі дослідники називають навіть більш ранні дати). Із цією метою до Берліна був відправлений його особистий емісар Д.Канделакі, головним завданням якого було вийти на особистий неофіційний контакт із нацистськими лідерами. І сталінський посланець свого добився. Він не тільки спілкувався із першими особами Рейху, а й навіть мав аудієнцію в Адольфа Гітлера.

У підсумку зближення двох диктаторів дало світу пакт Молотова-Ріббентропа з таємними протоколами до нього про поділення світу - прямим наслідком чого став напад на Польщу. Фактично договір нарешті розв'язав Німеччині руки в питаннях воєнної агресії проти сусідів. Гітлер в ейфорії вигукнув: «Я подам руку Сталіну й разом із ним приступлю до нового розподілу світу». 1 вересня 1939 р. Другу світову війну розпочала Німеччина, а вже 17 вересня у війну з Польщею (на боці фашистської Німеччини - не слід забувати!) вступив і СРСР.

Причому нападом на Польщу Радянський Союз порушив одразу близько десяти міжнародних угод. А також і договір про ненапад, який було підписано з поляками ще 25 липня 1932 року, а потім 5 травня 1934 р. продовжено до 31 грудня 1945 р.

Отже, навпаки, це у польського уряду була надія на допомогу від СРСР у випадку німецької агресії. Причому навіть вже після підписання пакту Молотова-Ріббентропа 27 серпня 1939 року нарком оборони К.Ворошилов у газеті «Известия» обіцяв Польщі у разі війни допомогу сировиною і військовими матеріалами. Після нападу Німеччини поляки через свого посла у Москві В.Гжибовського зверталися до радянського уряду з проханням допомоги. У відповідь Молотов від імені уряду категорично відмовився.

Після спільної перемоги над Польщею були і спільні святкові паради радянських та німецьких військ. А 28 вересня 1941 року був підписаний ще один радянсько-німецький договір. Як завжди був укладений і таємний протокол до нього. Цією угодою формально було підтверджено входження західноукраїнських і білоруських земель до складу СРСР.
З нагоди підписання нового взаємовигідного договору відбувся святковий банкет переможців, на якому союзники не скупилися на компліменти. «За здійснення всіх планів вождя німецького народу!» - проголошував заздоровниці Сталін. «За авторитетного вождя німецького народу, який заслужено користується його любов'ю!» - не вгамовувався він. Радник німецького посольства у Москві Хілгер, який був присутній на цьому прийомі, але у загальній ейфорії не втратив тверезість мислення, записав: «Тон, яким він (Сталін - Авт.) говорив про Гітлера, і те, як він виголосив за нього тост, наштовхували на думку, що його помітно захоплювали деякі риси й дії Гітлера; але я не міг позбутися відчуття, що саме ці риси та вчинки викликали найбільшу відразу серед німців, що перебували в опозиції до нацистського режиму...».

Краще не скажеш. Сталін вбачав дуже багато спільного із Гітлером саме у цих рисах. Фактично, він бачив ще одну свою реінкарнацію. Йому імпонувала безпринципність Гітлера, його прагнення йти до своєї мети, не зважаючи на жодні норми, закони, загальнолюдські принципи і жертви, ці риси Сталін називав «наполегливістю», «силою характеру» тощо. Приміром, 30 липня у Кремлі на банкеті керівників і робітників Наркомату шляхів Сталін прилюдно назвав Гітлера «талановитою людиною».

Один із керівників радянської розвідки у Західній Європі В.Кривицький стверджував: «Якщо у Кремлі і був хтось, чий настрій можна назвати пронімецьким, то такою людиною від самого початку був Сталін. Він вітав співробітництво з Німеччиною від моменту смерті Лєніна й не змінився, коли до влади прийшов Гітлер. Навпаки, тріумфальна перемога нацистів зміцнила його переконаність у необхідності шукати дружби з Берліном».

Слід відзначити і роботу офіційної радянської пропаганди, яка легко могла б переконати самого диявола в тому, що його не існує, як це намагався зробити наївний поет у відомому літературному творі. Досвід аргументації щодо того, що чорне це насправді біле, а біле - чорне, був накопичений величезний. Одразу після підписання пакту, вже 31 серпня 1939 року, в своєму виступі на позачерговій сесії Верховної Ради СРСР В.Молотов щиро заклеймив «короткозорих людей», які займалися «спрощеною антифашистською агітацією».
Ну і зовсім «хрестоматійний» приклад - 9 квітня 1940 року, коли німецькі війська вторглися у Данію і Норвегію, Молотов одразу ж заявив Шуленбергу, що Радянський Союз «із розумінням» ставиться до цього факту, і побажав союзникам «повної перемоги в їхніх оборонних заходах». Увага: «оборонних» заходах! Можна сказати, класичний взірець підміни понять.

У подальшому Сталін та його поплічники ніколи не забували поздоровити свого союзника із воєнними успіхами. Всьому світові відомі сердечні вітання, які висловив Молотов 17 липня 1940 р. в день, коли Гітлер захопив Францію: «Найтепліші вітання радянського керівництва з приводу блискавичного успіху німецьких збройних сил!».

Причому пропаганда торкалася абсолютно всіх ланок суспільно-політичного життя. Було видано навіть спеціальний наказ Л.Берії по ГУЛАГам - заборонити охоронцям обзивати в'язнів «фашистами» (це слово аж до початку війни перестало бути в СРСР лайкою).

Як ми вже зазначили вище, серйозною проблемою у підготовці Німеччини до війни був брак у неї ресурсів. І саме СРСР взявся допомогти із вирішенням цієї проблеми! Так, у 1940 р. 40% всього експорту СРСР - це була допомога фашистській Німеччині. Згідно з договорами, поставки новому союзнику з радянського боку склали майже 1,5 млн. т. зерна, 865 тис. т. нафтопродуктів, 140 тис. т. марганцю, 14 тис. т. міді, три тис. т. нікелю, 101 тис. т. хлопку, 26 тис. т. хрому, два млн. т. лісоматеріалів... Список можна продовжувати. Вдумаємося у наведений показник: 40% експорту промисловорозвинутої країни, яка займала 1/6 території всієї земної кулі! Оце справді «дружня» допомога!

Але, увага: в наступному році Й.Сталін ухвалив рішення ще збільшити поставки у Німеччину! Міді - на шість тис. т., нікелю - на 1,5 тис. т., вольфраму на 500 т. тощо. Причому навіть на шкоду власній промисловості. Адже ще лютневий пленум ЦК ВКП(б) підкреслив «вкрай недостатній розвиток виробництва вольфраму, молібдену, олова і кобальту».
Й.Геббельс у липні 1940 року зазначив: «Росіяни поставляють нам навіть більше, ніж ми хочемо мати». Саме у цей час Л.Троцький зі свого політичного заслання застерігав світ: «Сталін став інтендантом Гітлера».

Радянський розвідник Леопольд Треппер пізніше згадував, як його вразила розмова із одним німецьким офіцером. Той стверджував: «Якщо успіхи нашого наступу перевершили всі очікування, то це завдяки допомозі Радянського Союзу, який дав нам бензин для наших танків, шкіру для наших чобіт і заповнив зерном наші засіки».

Більше того, саме Сталін допоміг звести нанівець блокаду, яку намагалася встановити Німеччині Англія. Товари для Німеччини СРСР таємно закуповував в інших країнах (наприклад, у США), потім розвантажував у радянських портах і передавав союзникові. Навіть за декілька годин до нападу Гітлера на СРСР, коли німецькі літаки вже піднімалися у повітря бомбардувати мирні міста, в Німеччину все ще йшли ешелони з сировиною з Радянського Союзу!

Отже, наголосимо: у Другу світову війну Німеччина та СРСР вступили союзниками. Всесвітньо відомий письменник Генріх Манн записав у своєму щоденнику: «Сталін - це той самий Гітлер. Вони знайшли один одного, щоб виступити проти цивілізованого світу». Ще раз дамо слово В.Молотову: «Не тільки безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війна за знищення гітлеризму». Можна ставити крапку...

І наостанок цікавий і надзвичайно показовий факт: у 1939 р. журнал «Тайм» назвав Й.Сталіна «Людиною року». Роком раніше цей же журнал «Людиною року» проголосив А.Гітлера.